У рамках конкурсу «Відкрий для себе Одещину» до редакції видання «Тезис Одещини» вже надходять листи з розповідями.

 Ми вибрали один з них і хочемо поділитися з вами, шановні читачі.


Красна Коса — село, яке світить ліхтарем в моєму серці

Взагалі вся моя сім’я від прадідів до мене – корінні одесити. Всі члени нашої родини відрізнялися щирою любов’ю до рідної перлини біля моря, іскрометним одеським гумором і знанням історії свого міста.

Але одного разу, коли я була ще зовсім маленькою, мої бабуся з дідусем вирішили переїхати в село Красна Коса, що під Одесою. Не знаю, що наштовхнуло їх на це рішення, але життя в приватному будинку з городом і худобою мені здавалося привабливою екзотикою.

Переїхавши в село, дідусь і бабуся потихесеньку освоювали город, почали розводити курей, гусей, качок і чорних в’єтнамських свинок. А я, часто гостювала в них та знайомилася з місцевими особливостями.

Пейзаж Красної Коси був чудовим: село розташувалося на березі Дністровського лиману, а сам лиман підкреслював похилі обриви, на яких часто паслися корови та коні, жуючи запашну траву і квіточки.

В Красну Косу, — часто повторював дідусь, — у свій час з’їжджалася вся Одеса та Одеська область, щоб купити хороших блакитних раків або свіжої риби. Червона Коса була епіцентром рибної торгівлі!

Місцева культура також була дуже цікавою. Червона Коса знаходиться на кордоні з Молдовою, тому цілком природно перейняла багато мовних і кулінарних фішок.

Наприклад, косяні дуже часто вживали молдавське слівце «мей», а також готували чудові молдавські страви на великі свята: плацинди, тушкований нут з м’ясом, мамалигу, а також завжди мали домашнє вино.

Одного разу, будучи підлітком, я гостювала вже у овдовілої бабусі в селі на зимових канікулах. Я була дуже рада бачити бабусю, але все ж нудьгувала, так як взимку у селі робити було нічого.

Сидячи з бабусею біля вікна і дивлячись на бляклий ліхтар, який був чи не єдиним на все село, я сказала:

– Зовсім чахне Красна Коса. Нічого у вас тут робити. Ніякої культурної програми, ніякого руху. Ось в Одесі купа всього: концерти, виставки, машини їздять туди-сюди, блимаючи фарами, магазини заманюють своїми яскравими неоновими вивісками… А тут що? Один ліхтар горить і все.

– На то це і місто, щоб всі кудись їздили, ходили, щоб магазини сяяли і заманювали, – спокійно відповіла бабуся,– а колись ти ще будеш з великою тугою згадувати цей самотній ліхтар…

Тоді я не особливо зрозуміла слів бабусі. Але пройшли роки, я вже заміжня, стала мамою, живу, вчуся та працюю в улюбленій Одесі з теплим морем, неймовірною архітектурою і Привозом, який «вже не той…».

  Але все ж дуже часто я згадую село в Одеській області, яке також стало мені рідним – Красну Косу з унікальною природою, місцевою бесарабською культурою і кулінарією. Село, в якому вже поховані мої бабуся і дідусь. Село, в якому все так і  стоїть той самий самотній, бляклий ліхтар, який висвітлює дорогу рідко проїжджаючим автомобілям…

                          Олександра Бакуменко