Кілія…  Ще кількадесят років тому назва мого рідного містечка була маловідомою навіть жителям Одещини, не кажучи вже про всю Україну чи закордон. Але зараз ситуація крок за кроком  змінюється.  

Ми згадуємо самі і нагадуємо іншим, що це невеличке місто має славну історію (за підрахунками сучасних дослідників вона сягає вглиб 2700 років!). Воно варте того, щоб ним пишались, щоб відродилась його давня слава та могутність. Так, саме могутність!  

З невідомої нам причини (але, звісно, ми здогадуємось, чому) раніше мало говорили та писали про історію Кілії. 

Розповідають, що більшість археологічних відкриттів, зроблених істориками на території поселення, або замовчувались, або потрапляли до музеїв великих міст,  жителям яких слово Кілія нічого не говорило.

Але зараз, завдяки справжнім цінителям старовини, їх дослідженням та впертій праці, відкриваються все нові та нові сторінки прадавньої історії старовинного міста, розташованого в гирлі величного Дунаю.   

Колись було воно надійно захищене мурами неприступної фортеці і населене мужніми людьми. Розповідають, що в пригоді воїнам ставала навіть масна, тягуча кілійська грязюка. Так-так, саме грязюка. Вулички за мурами фортеці були вистелені товстими колодами, і коли виникала загроза нападу (а в ті войовничі часи таке бувало частенько) жителі вибігали з будиночків, затягували ці колоди до себе, а вороги просто грузли  у непрохідних калабатинах та грязюці і ставали легкою здобиччю захисникам фортеці. Зазнала фортеця і героїчних битв, і підлих зрад…На жаль, вона зараз вщент зруйнована, а рештки каміння можна побачити в стінах сараїв деяких підприємливих кілійців (чого добру пропадати). У самій фортеці побував Іван Котляревський, коли виконував завдання розшукати  у Буджаку підходящі місця, щоб оселити козаків Усть-Дунайського війська.

У сиву давнину саме полем киліїмським, шляхом битим ординським гуляв безстрашний козак Голота, про що співається у добре відомій кожному школяреві Думі про козака Голоту. А на невольницькому ринку (зараз на його місці центральна площа міста) продали на турецькі галери молодого Богдана-Зиновія Хмельницького.

На старовинних гравюрах височіють мінарети, линуть водами Дунаю парусні судна, а вдалині височіють пагорби, які колись отримав у подарунок від султана Баязіда ІІ адмірал-пірат Омар-бей, нині це приміське селище Омарбія.

У книзі «Історія Кілії. Том 1» Борис Райнов написав, що було місто, розташування якого на карті робило його сполучною ланкою між Сходом та Заходом, Північчю та Півднем Європи, і не лише Європи. В уже не такі й далекі часи, всього двісті-триста років тому, розмаїття заморських товарів, які прибували на торгових судах  з Єгипту, Венеції, Генуї, Марселя та у кілійських купців притягувало поціновувачів дивовижних тканин,  посуду,  прикрас з усіх усюд. Це було місто купців, моряків та рибалок. Дунайська риба, вино були і залишаються візитівкою нашого краю.

У свята та будні линуть над Кілією срібні голоси церковних дзвонів. У нашому місті чотири храми, на чолі з найстарішим – Свято-Миколаївським. Він є пам’яткою архітектури, перлиною Кілійщини. Як я чула з місцевих переказів, у турецькі часи православна церква не могла бути вища за вершника зі списом на коні. Але на те й потрібна кмітливість та винахідливість:  споруду заглибили на два метри в землю. Вниз ведуть сходи із семи сходинок. 

За радянських часів церква довгі десятиріччя простояла у риштованні, терпляче очікуючи на відродження та відбудову. Починаючи з дев’яностих років минулого століття настоятель Свято-Миколаївського храму отець Михаїл (Павлішин) доклав неймовірних зусиль, щоб не лише повернути храм до життя, побороти результати неодноразового підтоплення його ґрунтовими водами, але й надалі щороку розбудовувати його територію з красивим садом, запашними трояндами та цікавими скульптурами. 

Туристи, які приїздять до Кілії, обов’язково відвідують цей храм та із захопленням дивуються його незвичайності та красі.

Довгі роки наше містечко неначе дрімало, занурившись у спогади. А зараз воно починає потроху прокидатися, чепуритися. Центральна вулиця Миру отримала нове дорожнє покриття та тротуари. Старезні, часом, уже небезпечні для перехожих дерева замінили новими. У цьому, звісно, є і плюси, і мінуси, затінку стало менше, але й можливість отримати сухою гілкою по голові під час зливи чи хуртовини теж зникла.  

Влітку  узбіччя дороги рясніють барвистими квітами. Є навіть невелика алея молоденьких сакур. Обладнані яскраві дитячі майданчики. Одним ці зміни подобаються, інших – дратують. Але ж завжди знайдуться люди, яким конче потрібно все й одразу. Чути закиди, що прикрасили центр, а до інших вулиць нікому немає діла.  Ні, діло є. Звичайно, необхідно вкрити асфальтом абсолютно всі ґрунтові вулички, хоча б побудувати тротуари та вирівняти дороги, відремонтувати освітлення та старий водогін. Старий ставок у парку конче потребує очищення та проточної води. Рукав Дунаю Тайманчук теж вимагає уваги. 

Але те, що руйнувалося, вкривалося пліснявою та тванню десятиліттями, важко привести до ладу за кілька років. Одного бажання замало. Потрібне фінансування. А його якраз і не вистачає. Бажання є, значить, і зміни будуть. Сподіваймося на це.

Р.S. Про Кілію та кілійців можна розповідати безкінечно. Талановиті та віддані своїй справі люди різних національностей живуть у цьому дивовижному містечку. Ці мої рядки – лише дещиця оповіді, данина дорогому серцю куточку на Одещині.

Автор: Олена ЦВІКОВА