Забуте Богом і людьми
Село,що раем називалось
Коли в останній раз сюди
Небесні ангели злітались?

Уявіть собі, як ви з сотнями інших допитливих туристів занурюєтесь у сутінковий світ підземелля «Райського Саду». Його вузькі коридори, як «машина часу» таємничо вертають вас у минуле століття. Столітня сирість з кожним подихом проникає у ваші легені, а серцебиття зашкалює з кожною секундою від якихось випадкових шорохів. І тільки чиїсь шепіт, який час від часу, порушує цю підземельну тишу, хоч трохи вас підбадьорює.

«З якого фільму жахів описані ці моторошні моменти?» — поцікавиться читач. Ні, це не фентезі, а реальність, і вона існує!

У Подільському районі, що на Одещині, на окраїні вимираючого села, раніше відомого як Куйбишевське, нині Казбеки, під землею, більш як 10 метрів заввишки, причаївся підземний храм, створений людськими руками і потом. А ще, відчайдушною вірою в Бога…

У 1959 році вперше побачив світ роман «Голгофа», оснований на реальних подіях, відомого тоді у пост радянському просторі письменника Леся Гоміна. Вона буквально стала «бестселером» для радянського читача. Релігійні теми, які підняв автор у своїй трилогії, були актуальними у той антирелігійний період, як ніколи. І пройде не один десяток років, поки читачів, істориків, архелогів, журналістів почне приваблювати дещо інше, описане на сторінках книги. Це унікальна, історико — архітектурна памятка підземний «Райський Сад». З відусіль сюди почнуть з’їджатись натовпи зацікавлених туристів,хто за похованими скарбами, а хто за духовним відродженням. У моїй домашній бібліотеці також є ця книга, та вперше історію про загадковий підземний Рай я дізналась не зі сторінок роману, а з уст мого прадіда Василя, який народився і все життя прожив у селі Куйбишевське. Саме його батько став свідком тих історичних подій і коли я приїздила до нього у гості, він знову і знову любив переповідати мені історію про підземний храм; про людей, які надихали своєю відчайдушною вірою. Мабуть, не за один десяток років,історія про дивовижний «Райський Сад» стала легендою, та кожен раз коли я приїджаю в село, я відчуваю якусь неймовірну енкргетику, яка пронизує буквально все у цій забутій місцевості…

Ця історія почалася майже більше століття назад, між селами Куйбишевське та Липецьким, на той час Ананьївського повіту. У 1912 році розгортається маштабна розбудова підземного храму під пильним наглядом та керівництвом іеромонаха Інокентія Балтського. Його культова особистість приваблює не лише місцеве молдавське населення. Щоб послухатм його проповіді, побачити, як він творить різні дива- зцілює безнадійно хворих, хромих та глухих, а також керує природним явищам, з сусідніх сіл, повітів і навіть міст з’їджаються сотні людей. Мій прадід завжди згадував про нього з неймовірною повагою і трепітом, називаючи його Великим Пророком. Період процвітання отця Інокентія припав на часи соціальних розрух та нестабільності. Народ був пригніченим і не впевненим у світлому майбутньому. А його духовна підтримка слугувала як «голос вопіющого в пустині», давала надію. Згодом, слава про іеромонаха Інокентія доходить до самого епископа Серафіма. Звісно, що епископ не задоволений, тим що відбуваеться. Передусім кожен має вірно служити царській короні. Та протистояти могутності отця Інокентія, виявляється не так просто, адже,за ним фанатично слідує віруючий народ. Тому, іеромонаха царська влада на чолі з Церквою звинуватила в скоєнні тяжких гріхів,оголосивши його еретиком, сепаратистом . Було прийнято рішення якомога скоріше вислати отця- «богохульника» у заслання.

«Це був тяжкий період для вірян,- із сумом згадував мій прадід . — Та навіть тоді, відданний Інокентій Балтський не покидає свою паству, духовно підтримує та наставляє в листах і призиває відокремитись від офіційної Церкви.»

А тим часом, будівництво підземного храму не лише не зупиняється, а розгортається з новою силою, правда, під грифом «таємно».

Під відкритим небом розростається сад, зводяться сільськогосподарські споруди, будується невеличка капличка та починає бити цілюще джерело. У підземному храмі також кипить та вирує робота. Загальна площадь сягає декілька десятків гектарів землі, а вузькі, викладені цеглою, для надійності, довгі коридори, ведуть до Свято Покровського Балтсько — Феодосівського чоловічого монастиря. Одна навпроти другої тут розташовуються келії, в стінах яких, зовсім скоро при розсіянному світлі лампадки читатиметься невсипаемий Псалтир насельниками — монахами. Тут є складські приміщення для кухонного інвентаря та запасів їжі; склади — гардеропбні для зберігання підрясників та іншого монаршого одягу, тканини, постільної білизни. Чимале місце відводиться винному погребу,адже місцеве населення славиться своїм вирощуванням виноградних культур і виготовленням вина. Погреба для зберігання квашених та консервованих продуктів харчування. Трапезні з довжелезними дерев’яними столами та лавками. Та особливе місце займають три церкви, їм відводиться особливе місцерозташування. Одна з церков була призначена лише для чоловіків, друга — слугувала для жінок. А третя церков була спецільно відведена для настоятеля храма — отця Інокентія, у якій він міг усамітнитись для молитов, служити Літургію, приймати вірян на сповідь.

«Я пам’ятаю той момент, про який мені розповідав мій батько. На світанку,з заслання, зморений нелегкою дорогою і спрагою, повернувся отець Інокентій.» — згадував часто мій прадід Василь розчуленим голосом.

Ця довгождана подія сталася у 1917. На нього чекав його вірний народ. Та більш за все його вразило творіння, яке на той момент було цілком добудоване.

«Райський Сад!» — саме так стане називати іеромонах Інокентій володіння, які простяглися на десятки кілометрів під землею. Ця унікальна підземна споруда мала стати сховищем для тисячі вірян під час Апокаліпсису. До 1920 року Райський Сад процвітав. Кожен віруючий міг у ньому віднайти душевну рівновагу та сенс життя. Кожен тут знаходив притулок, отримував фінансову та духовну підтримку.

Райське життя тривало до 1921 року, поки, при загадкових обставинах не помирає отець Інокентій. Достовірно причина смерті не була відомою нікому. По неофіційним джерелам, на життя ієромонаха посягнули, підлявши отруту. Також, не відомо де віднайшов спокій прах отця Інокентія. Того ж таки року Райський Сад був зруйнований радянською владою. Монахів витурили, а підземні коридори загребли землею. Подейкують,що славнозвісний письменник «Голгофи» безпосередньо приймав участь у руйнуванні Райського Саду. Засуджувати чи виправдовувати автора культового роману не маю морального права ,та по сьогоднішній день ця книга, скоріш, як «негативний артифакт» збирає пилюку на полиці не один десяток років.

Вже давно не має мого прадіда, та його розповіді про загадковий підземний Рай назавжди залишаться у моїй пам’яті. Досить суперечливими є мої погляди на ті події, що відбувались більше ста років назад на малій Батьківщині моїх дідів і прадідів. Мене більшьше хвилює подальша доля унікальної історичної споруди, яка залишилась єдиним свідком того нелегкого періоду в нашій історії. Хочеться вірити , що колись підземний храм, нарешті , отримає статус як історичної пам’ятки і стане одним з найприбавливіших культурних об’єктів Одещини для багатьох сотень туристів. Та це вже зовсім інша історія…

А поки що, до Райського Саду веде все та ж розбита дорога, напівосиротіле село і неймовірно гарні пейзажі цтнотливої природи…

…Для кого квітнуть тут сади
І вишні пишно в біле вбрались?
Якщо у серпні їх плоди
Лише шпаками смакувались!?
Забуте Богом і людьми,
Село, що раем називалось
Тепер поповнює ряди
Забутих сіл, яких не стало.


Автор: Козаченко Олена